Про ліцей ⇒ Новини

Борис Олійник. Життєвий та творчий шлях

Борис Олійник — автор понад 40 книг, віршів, есе, статей, які друкувалися в Україні, в усіх республіках СРСР, перекладались російською, чеською, словацькою, польською, сербською, румунською, італійською та іншими мовами. Лауреат всеюгославської премії «Лицарське перо».

Борис Ілліч Олійник народився 22 жовтня 1935 року в с. Зачепилівці Новосанжарівського району Полтавської області, в родині службовця. Батько загинув на війні, матері доводилося важко працювати, щоб прогодувати сім’ю.

Коли хлопчик був у п’ятому класі Зачепилівської семирічки, у новосанжарівській районній газеті «Ленінським шляхом» було надруковано його невеличкий вірш.

1953 р., після закінчення шкільного навчання, вступив на факультет журналістики Київського університету імені Т. Г. Шевченка, а вже 1958 р. розпочав роботу в редакції газети «Молодь України».

Фахова й літературна доля Бориса Олійника перетинається з журналом «Ранок», часописами «Вітчизна» та «Дніпро». Він працював також у редакції серії «Романи й повісті» видавництва «Дніпро», заступником голови правління Київської організації Спілки письменників України (СПУ), секретарем правління СПУ та Спілки письменників СРСР, водночас плідно займаючись поетичною, літературно-критичною та публіцистичною діяльністю.

Одинадцять років Борис Олійник очолював парторганізацію СП України і пишається тим, що за ці роки ніхто з його колег-письменників не був виключений з її лав і тим більше посаджений за ґрати. У травні—червні 1986 року одним з перших побував у Чорнобилі, в зоні, звідки вів репортажі на ЦТ СРСР і України. Того ж року виступив зі статтею в «Литературной газете» (Москва) «Випробування Чорнобилем», в якій викрив злочинну діяльність тимчасовців.

Його життєвим кредо є самовідданість і цілеспрямованість. Як це нерідко буває в енергійних мислячих натур, дебютував Борис Олійник не в літературі, а в журналістиці. Його мистецьке визнання почалось з журналістського нарису «За Сіверським Дінцем*, що вийшов окремим виданням 1959 року, а перша поетична збірка «Б’ють у крицю ковалі» побачила світ у 1962 р.

Як згадував сам поет, поезія — це його перше кохання, журналістика — друге, а політикою Борис Ілліч почав займатися по нещастю. Річ у тім, що кожному письменнику довелось відчути національні проблеми на власній шкурі. Тому так багато митців слова зайнялися політичною діяльністю.

Ім’я Бориса Олійника з’явилося на сторінках республіканської преси в середині 50-х років. Пора його перших літературних спроб припала на той час, коли в радянському письменстві, — поезії, прозі, драматургії, — дедалі інтенсивніше розгорталися творчі шукання, обумовлені новими процесами в житті, зокрема піднесенням громадянської і творчої активності радянських людей.

Водночас на перших порах у поетовій творчості відчувався брак філософської глибини та різнобічності в погляді на світ, вільної розкутості та природності в ліричних роздумах над подіями та явищами сучасності. З цього погляду вже його збірки «Вибір» (1965), «Коло» (1968), «Відлуння» (1970), «Рух» (1973), що являють собою ідейно-тематичну та композиційну цільність, засвідчили якісно вищий рівень поетичної змістовності й майстерності.

Борис Олійник належить до поетів, яким пощастило за життя: їх видавали активно, охоче й часто щороку. Після дебютної збірки поезій невдовзі з’явилася наступна — «Двадцятий вал» (1964), а далі розгорнувся справжній «поетичний серіал» (якщо мислити й оцінювати написане поетом крізь призму нинішніх реалій), у якому виділяються книжки «Поезії» (1966), «На лінії тиші» (1972), «Ми знаєм, длячогожить!» (1974), «Гора» (1975), «Істина» (1976), «Сива ластівка» (1979) та «Доля» (1981), «Поеми» (1983), «Міра» (1984). 1985 року вийшли друком «Вибрані твори» (у 2-х томах).

На початку липня 1988 року на XIX конференції КПРС в Москві Борис Олійник, зупинившись на сталінському терорі 1937 року, цілком неочікувано для присутніх завершив цю тему так: «А оскільки в нашій республіці гоніння почалися задовго до 1937-го, треба з’ясувати ще й причини голоду 1933-го, який позбавив життя мільйони українців, назвати поіменно тих, із чиєї вини сталася ця трагедія».

Після неодноразового перебування на фронтах Боснії-Герцеговини написав есе «Хто і з якою метою сатанізує сербів?», яке вийшло в Югославії окремою книгою українською і сербською мовами. Коли розпочались бомбардування, прибув до Югославії. Написав есе «Хто наступний?».

На межі гострополемічних 80-90-х років побачила світ не менш полемічна збірка віршів і поем «Поворотний круг» (1989).

Чіткість розгортання ліричної теми характерна й для таких циклів, як «Сковорода і світ», «Досвід», «На лінії тиші», «При гончарному крузі. Олесеві Гончару», «Сиве сонце моє. Пам’яті матері». А сила таланту Бориса Олійника з особливою повнотою і багатогранністю виявилася у царині розлогих поетичних форм, передусім поеми. До цього жанру митець, який постійно відчував потребу в розширенні діапазону і масштабу поетичного мислення, звертався і звертається впродовж усього художнього шляху. Він написав поеми «Дорога», «Рух», «Доля», «Урок», помітним інтелектуально-духовним явищем стали поеми «Заклинання вогню» (1978), «У дзеркалі слова» (1980), «Дума про місто» (1982), «Сім», «Пришестя» (обидві — 1988). Художню й морально-філософську сутність поем Б. Олійника проникливо сформулювала С. Йовенко на матеріалі поеми «Урок», відзначивши, що це «філософське осягнення подвигу вирішального вчинку життя, готовності до офіри в ім’я непоганьбленої довіри й віри в людину». В його поемах щедро втілився талант і погляд мит-ця-публіциста, публіцистичної інтерпретації подій, реалій і явищ навколишньої дійсності. Цей жанр розкрив непересічний масштаб поетового мислення, його тяжіння до лірико-онтологічних узагальнень і художнього літописання.

У чому ж тайна Олійникового вірша? Особливістю поетичної палітри митця є вміння поглянути на проблему нетрадиційно, глибоко полемічно. Для поета стає творчим принципом поєднання героїчного і буденного, високого і приземленого. В «Тяжінні серця» він говорить:

Земне тяжіння можна побороти,
Тяжіння серця — не дано збороть!

Його творчість, сприяла переборенню в поезії 60-х років таких тенденцій, як абстрактний космізм і «глобальність», нерідко позбавлених конкретнішого життєвого змісту.

Олійник обстоював у поезії «права громадянства» — таких ознак, як життєва конкретність, предметність слова, зрештою, той же таки принцип «тяжіння серця». Він переконливо виступав проти шаблонних «романтичних», а по суті риторичних і порожніх слів про велич праці й водночас влучно вказував на джерела романтики справжньої, тієї, що йде од живого життя, а не від екзотичних примар:

Синій птах не в мареві Атлантики,
І не в екзотичному Коломбо…
Косять жито стомлені романтики
У неромантичних робах.

Візьмемо «мандрівний» сюжет подвигу й покари Прометея. Поет вносить у традиційне трактування теми розповідь про практичні суспільні наслідки цього явища:

Ми славим в одах вогнище святе,
Та всіх пускать до нього нам ще рано:
Адже вогонь, що викрав Прометей,
Спалив колись великого Джордано!

У своїх творах Б. Олійник використовує такі жанри, як казка, легенда, міф, притча.

Дуже часто відчувається прагнення поета наблизити морально-філософські проблеми до щоденного життя.

Для творчості Б. Олійника характерна притчевість. Поет вибагливо опрацьовує композицію кожного твору, вдало використовуючи форму віршованого інакомовлення для вирішення актуальних ідейних завдань. Поетові притчі — це здебільшого художні роздуми про людину в системі її історично-соціальних зв’язків, про набуті попередніми поколіннями моральні уроки, що входять у духовний світ сучасності й збагачуються її досвідом.

Складна морально-етична проблема зв’язку природи і людини розглянута в дещо казковій поемі «Крило». Поет, розмірковуючи над вчинками злодюги, що знищив журавля і тим самим убив небо в душі людини, описує намагання цього «героя» втекти від страху за своє життя. Конкретними побутовими деталями поет підкреслює моральну глухоту, сліпоту і ницість людської душі злодія.

Та наглухо зачинені двері, вікна, міцні ворота в цього зажерливого хазяїна. І нікуди не втекти, бо він
…таке вчинив,
Ще і статті у кодексі немає,
За котрою судили б ми тебе.
Ти ж найсвятіше — небо, — дядьку,
Вбив.
А це вже вище від людського суду.

До 1500-ліття Києва поет написав поему «Дума про місто». Твір цей історичний, автор звертається до життя Київської Русі, тих нелегких часів, коли наші далекі предки заснували місто на придніпровських пагорбах. Та, вчитуючись у карбовані, афористично огранені рядки «Думи…», переконуємося: увесь «матеріал» історії охоплюється поглядом нашого сучасника-патріота, співця братерства народів. Мова поета лаконічна і врочиста:

… є гора. І град у велелюдді.
Вслухаюсь: дише. Отже, він росте.
Коли ж росте, не тільки є — пребуде,
Допоки Брами Золотої груди
Голубить братства джерело святе!

Цінна риса творчості Б. Олійника — концептуальність у підході до найважливіших соціальних тем і художніх проблем. Ще одна вічна тема — ставлення до людської праці. Ведучи мову про чесну і сумлінну працю, він у вірші «А люди ідуть…» уславлює «царицю Роботу», стародавнішу за «богів і царів». Відповідно і образ її в авторовій інтерпретації наче утворює концентричні кола, що охоплюють великі просторові й часові «масиви», то поширюючись до вимірів вселюдських, глобальних, то зводячись до конкретного шматочка землі і конкретного людського «ми». Та при всій глобальності цього концептуального образу автор наголошує на соціально-класових його вимірах, кажучи про сучасну «царицю Роботу», яка бере свій початок од «рубікону Неви», — тепер перед нею відкрите щасливе майбутнє:

Ми звершим Роботу!
На радісне новосілля
Нові покоління увійдуть до нового Дня.
Незмінно червоним лиш буде високе
Вітрило, Бо кров комуністів
Кольору не міня..

В добу видатних науково-технічних відкриттів Олійник прагне сказати вдячне слово про людину, здатну прокладати дороги в космос і водночас якнайглибше вкорінюватися в рідний грунт, в історичний досвід народного життя. Якщо Е. Межелайтіс у циклі віршів «Людина» уславлював свого сучасника на фоні цілої планети, то автор «Тяжіння серця», не заперечуючи такої поетичної концепції, разом з тим переносив акцент на конкретику буднів, на непоказний щоденний труд хлібороба і вченого, сталевара, лікаря, вчителя. Намагаючись дослідити таке поняття, як щастя (цим словом і названий один з ранніх його віршів), поет поряд із досягненнями космонавтів («Найкращі пісні — героям, і квіти найкращі — їм») високо ставить працю і конструктора ракет, і тракториста, що « плугами гортає рахманні скиби» землі.

1990 року в духовно-інтелектуальному розвитку Бориса Олійника відбулася важлива подія — його було обрано дійсним членом (академіком) НАН України. Цим ще раз визначено його значущість в науковому світі.

Обирався депутатом Верховних Рад СРСР та України. З групою народних депутатів різної політичної орієнтації створили народно-патріотичне об’єднання «За Україну!».

На початку XXI століття вийшла його збірка «Стою на землі» (2003).

Основним об’єктом авторських досліджень в творчості Бориса Олійника є людина, і цілком закономірно, що мотиви «людина та її покликання», «високе і земне у людині», «людське начало і гідність» , «людина та її честь» зустрічаються у творах поета різних періодів. Лірика Б. Олійника сповнена пафосом гуманістичних і людинознавчих начал.

Поезія Бориса Олійника стоїть на засадах української художньої класики та на фольклорних традиціях. Серед жанрів, які поет розробляв й активно використовував, виділяються притчі, пісні, балади, вальси, оди, послання, присвяти, ліричні цикли, поеми.

До найбільш проникливих, найбільш драматичних творів Бориса Олійника належить видрукуваний у збірці «Заклинання вогню» лірико-філософський цикл «Сиве сонце моє», що звернений до образу матері, проникнутий великою пошаною до її життя-под-вигу. Твір підносить невимовну стійкість материнської душі й безмежність материнського серця, сповнений болю за ті страждання і випробування, які випали і випадають на долю матері. У шостій поезії цього циклу («Поговоримо, мати…») митець удається до узагальнень, наголошуючи на національній глибинності материнського єства:

Говорила ти мало.
Робила багато. І — гарно.
Доки ми пересіємо,
виполеш мовчки осот —
І земля з-під твого рукава
молоділа, зугарна.
Та пощо тобі, й справді, обтіпаних слів околот,
Коли кожна стеблина твоїм перекроплена потом.
І чого б тобі, врешті, хвалити на людях народ,
Як сама ти була від коріння до крони —
народом!

Значну частину своєї творчості присвятив Борис Олійник темі матері, він створює щемливий і ніжний образ своєї матері, цей образ видається близьким усім читачам, нас не залишає байдужими те почуття щирої синівської любові та вдячності, яким сповнює автор.

Ліричний герой поезії «Мати сіяла сон» захоплюється душевністю та працьовитістю рідної неньки. Мати для нього — сонце: «Я несу його в світ, щоб не тільки мені, щоб і вам сонячно».

«Пісня про матір» — чи не найвідоміша поезія Бориса Олійника з тих, що потім стали піснями, звучить вона зовсім як народна. У поезії «Мати» в кількох простих словах поет висловлює усю свою повагу та шанування, розуміння того, як багато робить звичайна жінка, виховуючи дітей, для розвитку народу, людства взагалі:

Зупиніться, поети! Чекайте, не треба…
Мати вийшла на ґанок і дивиться в небо.
Мати дуже висока, древніша од космосу.
На плечі в неї райдуга гнеться коромислом.

З глибокою силою розкрита тема любові до матері у зазначеному циклі, який вражає яскравістю образу ліричної героїні та афористичністю: «Умирають матері, та не вмре ніколи Мати». У заключному вірші циклу поет вдається до метафоричних засобів, щоб оспівати безсмертя матері (а значить, і безсмертя роду), називає її «вічною зорею».

Але поетичним шедевром по праву можна назвати «Пісню про матір», яка починається такими словами:

Посіяла людству літа свої літечка житом,
Прибрала планету, послала стежкам споришу,
Навчила дітей, як на світі по совісті жити,
Зітхнула полегко — і тихо пішла за межу.

Поет вводить до свого вірша діалог, який допомагає створити ще більшу атмосферу простоти та щирості, у якій діти та онуки спілкуються з матір’ю, вмовляючи її не йти. Так закінчується ця поезія:

Вона посміхнулась, красива і сива, як доля.
Махнула рукою — злетіли увись рушники.
«Лишайтесь щасливі», — і стала замисленим полем
На цілу планету, на всі покоління й віки.

Тема символічного безсмертя, яку піднімає Борис Олійник у цій цоезії, розроблена по-новому: поет ніби нагадує читачам, що можна досягти не тільки шедеврами мистецтва чи науковими відкриттями, але й добрими справами. Так, мати назавжди залишається безсмертною у своїх дітях, стаючи «замисленим полем на цілу планету, на всі покоління й віки».

Ще одна вічна тема, розроблена поетом,— тема хліба. Скільки життів вмістилось у такому великому і такому маленькому слові «хліб»! Скільки вкладено в нього енергії, думок, мудрості, чесності й одержимості! Влучно про це сказав Борис Олійник у вірші «В оборону хліба»:

Нас кликав хліб на добре, чесне діло
До братнього, трудящого коша,
Ми в нім шануємо не тільки тіло,
У нім народна світиться душа.

Проте поет переносить поняття «хліб» в розряд філософських категорій, одночасно торкаючись проблеми виховання підростаючого покоління… І тоді поняття «хліб» уособлює поняття «життя».

Багатогранна творчість Бориса Олійника приваблює не лише читачів, а й діячів мистецтв. На його вірші написано безліч пісень, які вважаються народними, створено оперу. За творами Б. Олійника 1981 року в Київському театрі поезії йшла вистава «Заклинання вогню», 1987 року в Київському драматичному театрі ім. І, Франка — вистава «Пам’ять». Поет виступив співавтором кіносценарію багатосерійного фільму про Тараса Шевченка, поставленого на Київській кіностудії художніх фільмів.

Джерело: http://www.ukrtvory.com.ua/oli.html

26 жовтня 2015